«Не чуєш, як літо пішло нашим городом?» — дивується мати. «Ні»,- кажу я з жалем, але враз уявляю собі, як десь неподалік у квітчастій, кинутій на плечі хустці широко бреде туманом літо. І од мене зразу відлітає сон.«Ось ходімо подивимось хоч на його сліди,- так само таємниче говорить мати.- Сьогодні літечко торкнулось руками до ягід, і вони почали паленіти». І ми виходимо з оселі, мати посміхаючись, а я позіхаючи.